Представляємо історію із зібрання Русфонд, найстарішого благодійного фонду в Росії, який близько 20 років допомагає важкохворим дітям. Це звичайний сімейний портрет і простий розповідь про те, як люди долають найскладніше, що може бути в житті, - недуга власних дітей.
Що може бути більш зрозумілою і потрібніше боротьби? Припустимо, боротьби за життя семирічного Вані Коногорского з Іркутська. З чотирьох років у хлопчаки діабет у важкій формі, цукор в крові скаче як знавіснілий. Цілодобово треба його зайвий раз перевірити, вколоти дитині інсулін, та ще вибрати, куди краще зробити укол: на животі не залишилося живого місця - від ін'єкцій з'являються ущільнення. Добре, що в якийсь момент вдалося знайти кошти на помпу, з нею стало набагато простіше. Але закінчуються витратні матеріали, знову потрібно зрозуміти, де взяти на них гроші. А адже ще будинок, чоловік, восени Вані в школу, ось-ось народиться друга дитина ... У такій ситуації що може бути важливіше і корисніше боротьби? Тільки її відсутність. Ваніна мама Євгенія Коногорская вважає, що діабет - це, звичайно, важке випробування, але боротися з ним не можна. З ним можна тільки дружити. Про це ми і розмовляємо:
«І чоловік, і я - ми обидва з Тулуна, це місто в Іркутській області. Такий вугільний місто, основне підприємство - вугільний розріз. І ось виходить, що свого часу кілометрів за п'ятдесят від Тулуна зробили такий сучасний селище міського типу, пітерські проектувальники цим займалися. Дуже красиво: котеджі, п'ятиповерхівки. Був навіть запланований трамвай, тобто будувалися грандіозні плани. Мої батьки і батьки чоловіка отримали там квартири. Так що ми з Данилом знали один одного, виходить, з п'ятого класу. Жили навпроти, грали разом. Потім поїхали вчитися до Іркутська, в політех, стали частіше спілкуватися. З другого курсу почали разом жити, а потім одружилися.
З'явився у нас Ваня. Народився він першого травня, святковий така дитина. Все з ним було добре. До півтора років він був зі мною, а потім я вийшла на роботу. Пішли спочатку в маленький приватний дитячий садок, сім діточок всього там було. Але він раптом щось почав хворіти. Знайшли тоді няню, залишили його будинку. А в чотири роки знову віддали в дитячий сад. І ось він став там нервувати, вередувати, багато пити рідини. Вихователька нам сказала, що це буває: діти завжди спочатку так себе ведуть. Адаптація, нічого страшного.
На травневі поїхали в Тулун до бабусь і дідусів. Був у Вані якраз день народження, поїли ми солодкого. Дивлюся, млявий якийсь. Ну що це означає? Не зрозуміло. Повернулися додому. Канікули ще були, в під'їзді у нас почали робити ремонт, фарбою пахло, так що ми поїхали до сестри. Там Ваня теж ніби не в собі був. Я думаю: ну, може, переживає, що не вдома. А коли повернулися, дивлюся: немає, щось тут не те. Викликали педіатра. Вона взяла кров на аналіз і цим врятувала нашу дитину. Його відразу відправили в реанімацію. Це було 13 травня 2013 року. Два дня Ваню там тримали на крапельницях, потім перевели у відділення - і ми почали жити по-новому.
Я взагалі нічого не знала про діабет. Ну тобто я знала, що діабет є, але не більше того. Слово «інсулін», мені здається, я навіть до цього не чула. Слава богу, попалися мені в стаціонарі матусі досвідчені, одна з Ангарська, а інша з Братська. І ось вони давай мене накачувати інформацією: як рахувати гликемические індекси, які потрібні голки для ін'єкцій, як робити масаж, як колоти, куди колоти. Завантажили мене. У хорошому сенсі, звичайно. Тому що у мене був шок і жах. До того ж Ваня був в цей час неадекватний зовсім. Нічого не чув, не розумів. Цукор з перепадами: то високий, то низький. Діти в такий час є хочуть дико, і Ваня кричав: «Мама, віддай мою сосиску!» Лез мені в рот. Або раптом його починало трясти від низького цукру, я бігала по відділенню і кликала на допомогу. У мене від усього цього спочатку були істерики. І ось в якийсь момент до мене в лікарні підійшов хлопчик, теж діабетик. Подивився так на мене - а у мене, мабуть, сльози були, - подивився і каже: «Тільки не здумайте говорити вашій дитині, що він помре». У мене відразу все істерики як відрізало.
Ну перший місяць, звичайно, все одно був один жах. Я цукор мірила по 15 разів на добу. Колола Ваню весь час, щоб хоч зрозуміти, як і що на нього діє. Але нічого, поступово гострий стан зняли. Я почала розбиратися, дізнаватися, як взагалі люди з такими проблемами живуть. Мені розповіли про помпу, про те, що вона стабілізує становище. Нам допомогла придбати її організація, де працює чоловік. А з расходниками допоміг Русфонд. Нам прислали і голки, яких я спочатку боялася. Вони вставляються НЕ приборчиком, а рукою - під кутом складку на шкірі робиш і встромляти. Страшно. Голка 17 міліметрів. Але вона нас в підсумку врятувала. В живіт і в попу попередні голки вже не йшли: була непрохідність. Так ми спробували в ногу - і вийшло!
Взагалі в нашій ситуації вміння впоратися зі страхом багато що змінює. Наприклад, ми спочатку боялися думати про другу дитину. Але потім вирішили: життя довге, якщо всього боятися, простіше піти повіситися. Тепер ось буде другий хлопець. А Ванька - він молодець, впорався із ситуацією швидше нас. Він мені навіть говорить тепер: «Знаєш, мамо, мені пощастило, що у мене діабет, - я тепер хоча б правильно харчуюся».
Мені здається, в такому житті, як наша, головне - розуміти, що найважче доводиться дитині. Чи не в тебе біда, а у нього. Йому треба допомогти. Треба навчитися діяти так, щоб у нього було менше проблем, менше ускладнень. Треба цьому навчити і його. А для цього потрібно розібратися з собою, тобто прийняти ситуацію. Ось вона є, від неї ніяк не позбутися, доведеться з нею жити. Так що з діабетом не боротися треба, з ним треба дружити ».
Для тих, хто вперше знайомиться з діяльністю Русфонд
Благодійний фонд Русфонд (Російський фонд допомоги) створений восени 1996 року для допомоги авторам відчайдушних листів в «Коммерсант». Вирішивши допомогти, ви самі вибираєте на rusfond.ru спосіб пожертвування. За ці роки приватні особи і компанії пожертвували в Русфонд більше десяти мільярдів рублів. Допомога надана майже тридцяти тисячам дітей.
ПОТРІБНА ДОПОМОГА
Дана Шинкоренко, 10 років, правобічний грудопоперековий сколіоз 2-го ступеня, потрібно корсет Шено. 145 390 руб.
До семи років дочка почала сильно сутулитися. У моєї старшої дочки інвалідність через сколіозу, тому я попросила ортопеда в поліклініці звернути увагу на хребет Дани. Доньці зробили рентген, з'ясувалося, що у неї сколіоз грудного і поперекового відділу хребта. Ми проконсультувалися в Брянській обласній дитячій лікарні, лікарі порекомендували лікувальну гімнастику і масаж. Поліпшень не було: у доньки боліла спина, утворився горб справа, з'явилися проблеми з диханням, змінилася хода. Дані стало важко сидіти на уроках. Я звернулася в Московський центральний інститут травматології і ортопедії (ЦІТО) імені М.М. Приорова. Доктор рекомендував носіння жорсткого ортопедичного корсета Шено, який допоможе запобігти подальшому викривлення хребта. Корсет дорогою. Мені самій його не оплатити: я одна виховую двох дочок. Будь ласка допоможіть!
Ольга Шинкоренко, м Унеча Брянської області.
ДОПОМОГТИ Дані Шинкоренко
Реквізити для допомоги
Благодійний фонд Русфонд
ІПН 7743089883
КПП 774301001
Р / с 40703810700001449489 в АТ «Райффайзенбанк», м.Москва
К / с 30101810200000000700
БИК 044525700
Призначення платежу: організація лікування, прізвище та ім'я дитини (ПДВ не обкладається). Можливі переклади з кредитних карт, електронною готівкою. Ви можете також допомогти дітям, пожертвувавши через додаток для iPhone: rusfond.ru/app, або зробивши SMS-пожертвування, відправивши слово ФОНД (FOND) на номер 5542. Вартість повідомлення 75 рублів. Абонентам МТС і Теле2 потрібно підтверджувати відправку SMS.
Адреса фонду: 125315, г. Москва, а / я 110; rusfond.ru
e-mail: [email protected]
Телефон 8 800 250-75-25 (дзвінок по Росії безкоштовний, благодійна лінія від МТС), факс 8 495 926-35-63
з 10.00 до 20.00
У такій ситуації що може бути важливіше і корисніше боротьби?
Ну що це означає?