Севостьянова І.Є. доцент кафедри ф ілософскіх і соціальних наук Севастопольського національного технічного університету, кандидат політичних наук, доцент (Україна, м Севастополь)

e-mail: turkinaira @ yandex. ua

Поштова адреса: вул. Університетська - 33, м.Севастополь, 99053

СУДОВА ВЛАДА В КОНТЕКСТІ СИСТЕМИ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ

Сучасна держава характеризується наявністю складної системи інститутів державної влади. Від простої сукупності управлінських структур механізм держави відрізняється внутрішньою єдністю і одночасно иерархичностью своїх складових. Для механізму держави характерні легітимність, цілісність і завершеність його структури.

Теоретична і практична актуальність питань, пов'язаних з роллю судової гілки влади в механізмі держави завжди привертала увагу вчених.

Процес взаємодії судової влади з іншими гілками влади є досить складним. Його суть визначається можливостями впливу однієї гілки влади на іншу в певних межах і особливостями діяльності кожної з гілок влади.

Без розподілу влади і відповідної ефективної системи стримувань і противаг не може бути правової держави. Перешкода для виникнення будь-якої необмеженої влади, не пов'язаної правом і конституційними принципами полягає в розподілі влади між органами держави таким чином, що жодному з них в повному обсязі не належить вся державна влада.
Класичне розуміння принципу поділу влади (жорстка модель) полягає в тому, що державна влада ділиться на три гілки, кожна з яких виконує різні функції: законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову (суди), мета якого - уникнути узурпації державної влади (концентрації владних повноважень) в одному державному органі.

Принцип поділу влади зародився у Франції в середині XVIII століття. Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є, людини, відомої не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності. Ш. Монтеск'є вважав що: «Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі чи установі, то свободи не буде, тому що можна побоюватися, що монарх або сенат створюватиме тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Знову ж свободи бути не може, якщо судова влада не відділена від законодавчої і виконавчої. Якщо вона об'єднана з законодавчою владою, життя і свобода суб'єкта будуть піддані довільному контролю, суддя тоді перетворюється в законодавця. Якщо вона об'єднана з виконавчою владою, суддя може надходити з усією запеклістю гнобителя »[1, С. 290].

Принцип поділу влади не абсолютний, державно-правові форми його реалізації залежать від національних традицій в широкому сенсі від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації.

Істотна особливість судової влади полягає в особливій процедурі здійснення. Вона зводиться до того, щоб, як писав видатний російський державознавець Б.Н. Чичерін «тримати ваги, рівні для обох сторін, розібрати права і вимоги кожної і остаточно ухвалити свій вирок». [2, С. 183].

Орган державної влади, який здійснює одну з трьох його функцій (законодавчу, виконавчу чи судову) взаємодіє з іншими державними органами контролюючи і обмежуючи один одного. Подібна система стримувань і противаг виступає способом реалізації принципу поділу влади.

Взаємодія гілок державної влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму.

При розробці теоретичної концепції досліджуваного питання принципове значення мали наукові роботи С.А. Авак 'яна, М.В. Баглая, А.Б. Венгерова, В.М. Лебедєва, М.Н. Марченко, В. М. Карташова, Д.А. Керімова, Oe Кутафина, В.Н. Кудрявцева, Е.М. Ковєшнікова, Г.В. Мальцева, Ж.І Овсепяна, Б.А. Страшуна, А.В. Скрипнюка, Ю.А. Тихомирова, а. С. Піголкіна, Т.Н. Манова, В.В. Лазарева, Ю.А. Ляхова, А.Е. Козлова, І.Б. Новицького, І.С. Перетерського, В.Є. Чиркина, Т.М. Шамби, Д.Ю. Шапсугова і ін.

У сучасній науковій літературі виникла дискусія щодо поділу влади на самостійні гілки влади. На думку В.М.Лебедева, ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову не можна розуміти спрощено, оскільки, в принципі державна влада єдина. Вона єдина, перш за все, перед своїм джерелом, яким є народ - «... народ, в якому є згода щодо основних принципових умов свого існування і розвитку, які виражені в основних правах і свободах, принципи організації і функціонування державної влади. Народ має невідчужуване право визначати і змінювати форми і зміст своєї державно-правовому житті. Суверенітет народу нагадує всім владі про те, від кого вони отримують владу, а відповідно, в ім'я кого цю владу зобов'язані використовувати »[3, С.28]. Єдність і неподільність народу як джерела державної влади не дозволяє розглядати зазначені гілки влади як ті, що діють паралельно і абсолютно незалежно один від одного. В даний час розподіл влади розуміється скоріше як їх відокремлення і взаємодія.
М. Цвік та О. Дашковська вважають, що термін «поділ влади» є умовним, оскільки державна влада ділиться на різні гілки і представлена ​​різними видами органів, як носій суверенітету завжди була і залишається єдиною і нероздільною, підлеглим загальнодержавним інтересам і волі народу [4 , С.10]. Таким чином, основний зміст принципу поділу влади полягає з одного боку в реалізації ідеї незалежності окремих видів державних органів один від одного, чіткого розмежування їх функцій, повноважень і правових форм діяльності, а з іншого - в їхній співпраці, врівноваженості, взаімосдержіваніі і взаємоконтролю.

На думку І.С.Маслікова, під принципом поділу влади слід розуміти таку організацію державної влади, коли вона діє у вигляді правового механізму, який функціонує на основі взаємного контролю всіх гілок влади, системи стримувань і противаг, збалансованості, їх взаємодії, спрямованого на виконання задач, що стоять перед державою і покликаного реально забезпечити захист прав, свобод і законних інтересів громадян [5, С.26].
Відомий український вчений А.В. Скрипнюк звертає увагу на провідну роль принципу поділу влади з точки зору її вивчення як механізму державного управління. Він вважає, що цей принцип стосується не стільки до групи тих принципів, які визначають порядок функціонування елементів механізму державного управління, а скільки в групу організаційних принципів, які визначають те, яким чином повинен бути впорядкований і побудований цей механізм [6, С. 5] .

В системі стримувань і противаг судова влада характеризується не стільки тим, що вона здійснює правосуддя, скільки юридичною можливістю впливати на рішення і дії законодавчої і виконавчої влади, «врівноважувати» їх, впливати на поведінку людей, соціальні процеси.

«Відокремлення суду від системи законодавчих і виконавчих органів, - на думку О.Б. Абросимової, - придбання ними інституційної та організаційної незалежності можливо тільки в державах, що визнають в якості фундаментальної основи конституційного ладу або порядку принцип поділу влади. Власне кажучи, з моменту такого відокремлення і можливо говорити про судову владу, а не про суд »[7, С. 12].

Кожна з гілок державної влади в системі їх розподілу володіє певними прерогативами, що обумовлено самим фактом їх узгодженої взаємодії, взаємного урівноваження.
Російський вчений Е. Семьянов зазначає, "визнаючи рівні права за всіма гілками влади, можна стверджувати, що судова влада правомочна здійснювати правотворчу діяльність" [8, С. 92].

В українській науковій середовищі, принцип поділу влади розуміється в параметрах жорсткої моделі. Відповідно, творча роль судової влади, в тому числі при заповненні прогалин у законодавстві, заборонена. На такі позиції став і Конституційний Суд України: "Заповнення прогалин в законах, окремі положення яких Конституційним Судом України визнані неконституційними, не відноситься до його повноважень. Згідно зі статтею 6 Конституції, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Виходячи з цього, і в відповідність до частини другої статті 19 Конституції України, рішення зазначених питань є прерогативою законодавчої влади.

На думку прихильників жорсткої моделі, будь-яке відхилення в процесі здійснення судочинства від буквального значення норми права вважається "підміною" законодавця і підлягає безумовному засудженню, а відповідна діяльність Конституційного Суду - неконституційною.

Прихильники жорсткої моделі поділу влади в Україні також посилаються і на частину першу статті 129 Конституції України, згідно з якою судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

У державно-правовій практиці країн Заходу, періодично використовується і жорсткий і м'який підхід до теорії поділу влади, що обумовлено різними соціальними, політичними та економічними факторами.

Так, наприклад, Верховний суд США при прийнятті рішення у справі INS v. Chadna, виявив жорсткий підхід щодо застосування принципу поділу влади. З підстав суперечності принципу поділу влади суд визнав неконституційним існування законодавчого вето на акти виконавчої влади, прийняті в результаті здійснення делегованих законодавчих повноважень, оскільки законодавче вето є виключно прерогативою президента США. [13, С. 145]

Одна з основних форм впливу судової влади на інші гілки державної влади - законодавчу і виконавчу - це судовий контроль за нормативно-правовими актами. Перевірка судами нормативних правових актів є важливим інструментом стримувань і противаг в механізмі поділу влади. З одного боку судовий нормоконтроль «стримує» органи законодавчої влади від видання неправових законів, що порушують баланс влади в державі. З іншого боку, дозволяє стримувати органи виконавчої влади від незаконного нормотворчості, в якій здійснюється з перевищенням їх повноважень [14, С. 15.].

Звідси, крім традиційної функції здійснення правосуддя, яка характерна для будь-якого типу державної організації, суд наділяється і іншими фундаментальними повноваженнями, які несуть в собі якість державності. Це повноваження: по-перше, судового адміністративного контролю або дозволу адміністративних справ (справ про незаконність діяльності органів виконавчої влади) і по-друге, судового нормоконтролю або рішення конституційних справ (справ про неконституційність діяльності законодавця) [15, С.102].

Так, згідно з ст.150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): 1) законів України та інших правових актів Верховної Ради України; 2) актів Президента України; 3) актів Кабінету Міністрів України, 4) правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються за зверненнями Президента України, однієї десятої депутатів Верховної Ради, Верховного Суду, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Закони та інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність (ч.2 ст. 152 Конституції України).

Владні відносини, як елемент судової влади характеризуються: наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення, обов'язкові для виконання; виразом до всіх учасників відносин волі суду, забезпеченням правових санкцій в разі невиконання цієї волі. Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках законності, в праві здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними [9, С.4.].

Крім того, жоден інший орган державної влади не має права взяти на себе компетенцію судової влади. З цього випливає конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України).

Законодавча влада впливає на суди, створюючи для них нормативно-правову базу, яка охоплює організацію судової системи і визначає порядок діяльності судів. При цьому встановлюються і загальні принципи діяльності судової влади в Україні, такі як: незалежність суддів (ст.126, 129 Конституції України); недоторканність суддів (ст.126); участь народу у здійсненні правосуддя (ч.4 ст.124, ч.1 ст.127); заборона на створення надзвичайних і особливих судів (ч.5 ст.125) і ін. Ці норми визначають конкретний зміст законодавчих положень, обмежуючи парламент надалі в можливості зменшення гарантій діяльності судів, і тим самим забезпечують відтворення вже на законодавчому рівні конституційної концепції судової влади .

Взаємовідносини судової та виконавчої влади різноманітніші, ніж відносини між судовою і законодавчою гілками влади. Організація виконавчої влади в Україні є складною, і однією з теоретичних проблем є питання про входження в систему виконавчої влади Президента України. У той же час для нас дискусії з цього приводу не мають принципового значення, оскільки основу правової природи інституту президентства становить все-таки не законотворчість, а саме виконання.

Перша група правовідносин, що виникають між Президентом і судовою владою, визначаються повноваженнями Президента щодо формування суддівського корпусу, передбачені п.22 ст.106, ч.1 ст.128 Конституції України. Так, вперше призначення на посаду судді строком на п'ять років здійснюється Президентом. Він також призначає шість суддів до складу Конституційного суду. До того ж Президент України входить до складу Вищої ради юстиції, повноваженнями якої є: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) розгляд дисциплінарних питань (ст.131).

Голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів - голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів - рекомендації відповідної ради суддів) (п.5 ст.20 Закону «Про судоустрій України»).

З ітуація сьогодні дозволяє впливати на судову діяльність з боку виконавчої влади через кадровий відбір суддів на посади керівників судів і їх заступників.

З боку Уряду, вплив на судову владу здійснюється наступним чином. По-перше, відповідно до п.6 ст. 116 Конституції, Уряд України розробляє державний бюджет і здійснює його виконання. Однак, державний бюджет України приймається у формі закону Парламентом, ніж обмежується безпосередньою фінансовий вплив Уряду. Крім того, Конституція (ст.130), Закони України «Про статус суддів» (ч.3 ст. 3), «Про судоустрій України» (ч.2 ст.118) містять положення, згідно з яким фінансування має забезпечувати можливість повного і незалежного здійснення правосуддя.

У той же час практика застосування зазначених положень свідчить про наявність проблем. Кабінет Міністрів України, використовуючи монопольне право законодавчої ініціативи щодо проектів законів про Держбюджет, вносить до парламенту пропозиції, сформульовані на власний розсуд. При цьому пропозиції представників третьої влади беруться до уваги дуже рідко. Органи виконавчої влади користуються широкою дискреції при оперативному вирішенні питань про розподіл і спрямування бюджетних коштів. Наслідком такої практики є невиконання приписів закону про фінансування судів.

Таким чином, розглядаючи систему стримувань і противаг, можна виділити базові організаційно-правові риси механізму держави побудованого на основі принципу поділу влади (рис. 1.).

Рис.1.1. Базові організаційно-правові риси механізму держави

У сучасних умовах значення судової влади визначається демократичною, правовою і соціальною характером держави. Це означає, що судової влади належить визначальна роль в реалізації принципів верховенства права, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Особлива роль суду, як в механізмі державної влади, так і в системі стримувань і противаг визначається тим, що тільки органи судової влади здійснюють правосуддя. У цьому гарантії та незалежності суду, і прав і свобод громадян, і державності в цілому. Важливо, що суд не тільки реалізує принцип справедливості у правозастосовчій практиці, а й виступає як своєрідний арбітр в процесі законотворення. Тим самим суд виступає в якості «заборони і противаги» по відношенню до двох інших гілок влади. Причому у суду є певні переваги в порівнянні з законодавцем в оперативності приведення правопорядку у відповідність з вимогами життя. Суд, звертаючись до тлумачення конституції і права, може приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та принципами права. Йдеться перш за все про екстремальні, виняткові ситуації, особливо в процесах, що забезпечують такий розподіл і баланс двох інших гілок влади, які в кінцевому рахунку гарантували б панування права і справедливості в суспільстві [10].

Призначення судової влади в механізмі поділу влади полягають в тому, що органи судової влади на підставі чинного законодавства, застосовуючи принцип рівності всіх перед законом і судом, шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю стримують інші гілки влади.

В сучасних умовах судова влада розширює свої функції і повноваження, все частіше виступаючи арбітром у суперечках між органами різних гілок державної влади. При реалізації своєї компетенції органи виконавчої та законодавчої влади повинні діяти в рамках закону і наданих їм повноважень, щоб не відчути на собі дієвість судової влади.

У питанні забезпечення ідеї поділу влади значення має не тільки активізація роботи законодавчої та виконавчої гілок державної влади, а й нові кроки у розвитку судової системи.

У взаємодії з іншими державними гілками влади судова влада повинна бути самостійною і сильною, добре підготовленої професійно, організаційно забезпеченої, придбати високий статус і діяти в процесуальному порядку, стверджуючи ідеї справедливості.

Для здійснення своєї діяльності в повному обсязі, судова влада повинна мати самостійні механізми впливу на суспільні відносини та ефективне державне регулювання у сфері організації судової системи.

Принцип незалежності є, безумовно, визначальним щодо становлення суду в сфері державного управління. Він набуває особливого значення, оскільки саме в ньому концентрується дослідницька сфера влади, ідея поділу державної влади. Здійснення незалежної судової влади є центральним механізмом, який забезпечує існування реальної Конституції і втілення в життя ідеї верховенства права.

Список літератури:

1. Монтеск'є Ш.-Л. Про дух законів / Ш.-Л. Мотескье; Упоряд., Пер. і коммент. А.В. Матешук. - М .: Думка, 1999. - 672с.

2. Лазарєв В.В. Загальна теорія права і держави. / В.В. Лазарєв, М .: Юрист, 2003. - 502с.

3. Лебедєв В.М. Судова влада в сучасній Росії: проблеми становлення і розвитку. - СПб. : Лань, 2001. - С.28-29.

4. Цвік М.В., Дашковська О.Р. Про сучасне трактування Теорії розподілу влад // Проблеми законності. - Х .: Основа, 1993. - С.10 - 15.

5. Масликов І.С. Судова влада в державному механізмі Російської Федерації: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / М., 1997. - 217с.

6. Скрипнюк О. Демократія як Механізм державного управління / О. Скрипнюк // Вісник Академії правових наук України. - 2006. - № 3 (46). - С. 3-7.

7. Абросимова Є.Б. Судова влада в Російській Федерації: система і принципи. / Є.Б. Абросимова, - М .: Інститут права та публічної політики, 2002. - С.12.

8. Семьянов Є.В. Судова правотворчість (питання загальної теорії права): дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Семьянов Е.В. - М., 2005. - 193 с.

9. Куцин М.М. Судова влада в системе Розподілення власти // адвокат 2005.- № 12.- С. 2 - 12.

10. Загальна теорія держави і права / За редакцією доктора юридичних наук, професора В.В. Лазарева. - М., МАУП, 2001. - 520с. - Режим доступу: http://www.bibliotekar.ru/teoria-gosudarstva-i-prava-7/