Мені пощастило ніколи не бувати в київській міській лікарні швидкої допомоги. Ні в якості пацієнтки, ні в якості родича пацієнта. Чув я про неї багато, але практично нічого хорошого.
Чула, що це приймач для місцевих волоцюг. Чула, що туди звозять всіх столичних алкашів. Чула, що там страшні умови і страшне все. Чула, що туди часто відмовляються приймати складних пацієнтів, щоб вони там не вмирали.
Я все думала, як же мені вдасться туди увійти і пройтися по відділеннях, адже там напевно снують натовпи персоналу, які точно запитають мене про мету візиту. Будівля адже величезна, бригади швидкої, чергові лікарі, медсестри. Але страхи виявилися марними. Відділення я розглянула всі. І незабаром я навряд чи забуду про побачене.
Перше враження - це запах ... ні, не запах. Сморід. Страшна жахливий сморід, яка поширюється по всьому лабіринтоподібних першому поверху. Запах людських екскрементів змішаний із запахом котячої сечі. Складається таке відчуття, що там просто не прибирають. Хоча тут же стає зрозуміло, звідки це все.
Прямо на першому поверсі, в одному з коридорів розтягнувся бомж. Поруч з ним лежав порожній стаканчик, а сам любитель лікарень солодко хропів, лякаючи заблукалих пацієнтів.
Свою інспекцію починаю з відділення хірургії. Обшарпані стіни, грибок, вивернуті навиворіт лампи, старі двері і ще радянські таблички. У цих величезних коридорах складно зустріти пацієнтів, так що там, самі лікарі, і ті попадалися мені на очі вкрай рідко.
На кожному поверсі стоїть сестринський пост. Засклена будка, зі старими стеклами і облізлими рамами. По ходу коридору зустрічається безліч дверей. Старих, нових, металевих, дерев'яних. Вони надають особливо жебрак вид цим лікарняним стін.
Палати, в яких лежать пацієнти, здаються чи то порожніми, то чи "важкими". Все темне, з-під дверей так і сочиться чорнота.
Намагаюся в коридорі знайти туалет: з жахом очікував, що ж там доведеться побачити. Але виявляється, що в кожній палаті він свій.
Заглядаю в один з них, у відділенні інфарктів. Нахабно розкриваю двері в нужник, поки пацієнти мене не запитали, хто я і чому прориваюся на їх територію. Встигаю помітити все ту ж місцями розбиту плитку, унітаз, грибок і бруд. Але видовище не настільки сумне, як стіни в відділеннях.
"Краще померти, ніж лікується тут", - чую голос когось із вразливих, що проходять повз відвідувачів.
Просто викинули стаканчик
Вся ця картина доповнена сяючими і привабливими неоновими вивісками, аптеками. При вході в лікарню, їх то-ли три, то-ли чотири. А на кожному поверсі, у кожної розваленої двері, як насмішка, важить велика червона красива табличка, проспоснірованная якийсь із Фармація. Вона як більмо на оці, вибивається із загальної сумній картини.
Все це видовище створює залишає після себе досить сумне враження. Складно уявити, що в європейській країні, в столиці, одна з головних лікарень Києва - такий, вибачте, бомжатник. Хочеться рукою вишкребать все це гниле нутро, залишивши тільки стіни. І заповнити його свіжопофарбованими стінами, дверима, новою плиткою. Не кажучи вже про нових меблів і сучасному обладнанні.
Я вам щиро бажаю ніколи в житті не потрапляти туди. Будьте здорові!
Підпишись на Telegram-канал і подивися, що буде далі!